Ядерна програма Великої Британії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Велика Британія Велика Британія
Історія
Початок ядерної програми 10 квітня 1940 року
Перше випробування 3 жовтня 1952 року
Перший термоядерний вибух 15 травня 1957 року
Останнє випробування 26 листопада 1991 року
Найпотужніший вибух 3 Мт (13 ПДж) (28 квітня 1958 року)
Всього випробувань 45 детонацій
Поточна кількість боєголовок (придатних та ні) 260 боєголовок
Поточний стратегічний арсенал 520 боєголовок (1970-ті роки)
Макс. відстань доставки 12 000 кілометрів (UGM-133 Trident II)
Участник ДНЯЗ (1968, одна з п'яти визнаних держав)

У 1952 році Сполучене Королівство стало третьою країною (після Сполучених Штатів і Радянського Союзу), яка розробила і випробувала ядерну зброю, і є однією з п'яти держав, що володіють ядерною зброєю згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї.

Великобританія ініціювала програму створення ядерної зброї під кодовою назвою Tube Alloys під час Другої світової війни. На конференції у Квебеку в серпні 1943 року його об'єднали з американським Манхеттенським проєктом. Британський уряд вважав ядерну зброю спільним відкриттям, але американський Закон про атомну енергію 1946 року (Закон МакМагона) обмежив доступ інших країн, включаючи Великобританію, до інформації про ядерну зброю. Побоюючись втрати Британією статусу великої держави, Велика Британія відновила свій власний проєкт, який тепер отримав кодову назву High Explosive Research. 3 жовтня 1952 року він підірвав атомну бомбу на островах Монте-Белло в Австралії під час операції «Ураган». Протягом наступного десятиліття було проведено ще одинадцять британських випробувань ядерної зброї в Австралії, включаючи сім британських ядерних випробувань у Маралінге в 1956 і 1957 роках.

Британська програма створення водневої бомби продемонструвала здатність Британії виробляти термоядерну зброю під час ядерних випробувань операції Grapple у Тихому океані та призвела до внесення поправок до Закону Макмехона. З моменту підписання Угоди про взаємну оборону між США та Великою Британією 1958 року США та Великобританія активно співпрацюють у питаннях ядерної безпеки. Спеціальні ядерні відносини між двома країнами передбачають обмін секретними науковими даними та матеріалами, що розщеплюються, такими як уран-235 і плутоній. У Великій Британії не було програми розвитку незалежної системи доставки з моменту скасування Blue Streak у 1960 році. Натомість вона придбала американські системи доставки для використання у Великобританії, оснастивши їх боєголовками, розробленими та виготовленими британським Управлінням атомної зброї (AWE) та його попередником. Згідно з угодою про продаж Polaris 1963 року, США поставили Великобританії ракети Polaris і технології атомних підводних човнів. До 1992 року США також постачали Королівським військово-повітряним силам і британській армії Рейну ядерну зброю в рамках проєкту E у вигляді авіаційних бомб, ракет, глибинних бомб і артилерійських снарядів. Американські літаки, здатні нести ядерну зброю, базувалися у Великій Британії з 1949 року, але остання ядерна зброя США була виведена у 2008 році.

У 1982 році в угоду про продаж Polaris були внесені зміни, які дозволили Великобританії придбати ракети Trident II. З 1998 року, коли Велика Британія зняла з озброєння свої тактичні бомби WE.177, Trident був єдиною оперативною системою ядерної зброї на британському озброєнні. Система доставки складається з чотирьох VanguardVanguard підводні човни, що базуються в HMNB Clyde в Шотландії. Кожен підводний човен озброєний до шістнадцяти ракет Trident II, кожна з яких несе боєголовки в восьми багаторазових реанімаційних апаратах незалежного націлювання (MIRV). Оскільки принаймні один підводний човен постійно патрулює, «Авангарди» виконують роль стратегічного стримування, а також мають субстратегічні можливості.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]